Ich gehe in Greven gerne ins Grüne. An der Ems ist es so friedlich. Und dann denke ich an Mariupol. Ich liebe die Stadt. Sie ist wunderschön. Wir hatten unsere Wohnung, das Meer war in der Nähe. Ich bin zwar nicht dort geboren, habe dort aber 36 Jahre lang als Köchin in einer Kinderklinik gearbeitet. Uns fehlte an nichts, bis der Krieg kam.

2022 haben meine Tochter und ich einen Monat lang unter ständigem Beschuss zugebracht. Man stand morgens auf und sah, wo überall Fenster oder Balkone fehlten. Im März sind wir geflohen. Zwei Versuche sind missglückt und wir wurden beschossen. Wir haben Leichen auf der Straße gesehen. Wir fuhren am Drama-Theater vorbei, auf das an diesem Tag ein Luftangriff erfolgte. Es soll über 300 Opfer gegeben haben.

Wir haben es bis Saporischschja und dann bis Dnipro geschafft. Dort haben wir ein Jahr gelebt. Ich hatte eine Rente von ungefähr 50 Euro. Aber auch dort wurde es gefährlicher. Schließlich haben wir eine Einladung von Freundinnen bekommen, die schon in Greven lebten. Sie haben uns die Schlüssel für ihre Wohnung in Irpin gegeben. Da konnten wir wohnen. Aber es gab keine berufliche Perspektive für meine Tochter.

Meine Tochter hat schon früher mit ihren Freundinnen zusammen gearbeitet. Jetzt boten sie ihr an, in ihrem neuen Imbiss in Greven zu arbeiten. Darum sind wir im Mai nach Deutschland gezogen.

Ich bin den Deutschen dankbar für die Offenheit und die Hilfsbereitschaft. Viele Menschen haben uns Hilfe angeboten. Ich bin verliebt in Greven.

Людмила (80 років), Маріуполь

Я залюбки виходжу в Гревені на природу. Біля річки Емс так спокійно. А потім думаю про Маріуполь. Я люблю це місто. Воно дуже гарне. У нас була своя квартира, море поруч. Хоч я народилася не там, але 36 років я пропрацювала там кухаркою у дитячій поліклініці. У нас було все, поки не прийшла війна.

У 2022 році ми з донькою провели місяць під постійними обстрілами. Ми прокидалися вранці і дивилися, де тепер немає вікон і балконів. У березні ми втекли. Дві спроби були невдалими, в нас стріляли. Ми бачили трупи на вулиці. Ми проїжджали повз драматичний театр, який того дня зазнав авіанальоту. Кажуть, що було понад 300 жертв.

Ми доїхали до Запоріжжя, а потім до Дніпра. Там ми прожили рік. У мене була пенсія близько 50 євро. Але там теж стало небезпечніше. Тоді ми отримали запрошення від наших подруг, які вже жили в Гревені. Вони дали нам ключі від своєї квартири в Ірпені. Там ми й жили. Але для моєї доньки не було перспектив працевлаштування.

Моя дочка вже раніше працювала разом зі своїми подругами. Тепер вони запропонували їй роботу в їхньому новому бістро в Гревені. Тому в травні ми переїхали до Німеччини.

Я вдячна німцям за їхню відкритість і готовність допомогти. Багато людей пропонували нам допомогу. Я закохана в Гревен.